Це великий пес із сивою мордою, його звати Бруно. У цей ліфт він не сяде, і вмовляти його марно: він уже все вирішив. Ліфт стоїть відчинений і терплячий, клітка 1970-х із дзеркалом, що помутніло в одному кутку. Бруно дивиться на нього, як дивляться на незнайомця, що пропонує цукерку.
Лусія, яка зустрічає всіх гостей 5B, пробує валенсійською, потім іспанською, потім англійською. Бруно приділяє всім трьом мовам однакову увагу. «Сходи», — каже жінка, Елін, і бере валізу за ручку. Чоловік, Йохан, підіймає повідець. Між ними дівчинка п'яти років із сумкою у формі риби оголошує, що рахуватиме.
— Раз, — каже Міла.
Квартира 5B на останньому поверсі чує їх задовго до того, як побачить: дитину, що рахує мовою, якої вона не знає, валізу, яка гупає на кожній сходинці на своїх маленьких колесах, і під усім цим кігті по каменю. Чотири лапи. Десь на десятій сходинці 5B починає хвилюватися.
Вона пишається стелями, мозаїкою й терасою, яку гості рідко знаходять одразу. Вона прив'язана більше, ніж зізнається, до віденського стільця з короткою ніжкою і до білого дивана. Диван оббитий білим льоном, чохол на ньому не знімається, і власниця обирала його сама якоїсь весни, яку 5B пам'ятає. Пес, стілець, диван.
Три ночі. 5B рахує, що може втратити, і виходить дві речі. Риби вона ще не бачила.
П'ятниця, 14:20
На п'ятому майданчику, у дверях 5A, стоїть Дон Пако, який грає на трубі по четвергах і має думку про валізи на коліщатах. Його очі проводжають валізу останніми сходинками, бум, бум, бум, і кажуть усе, що треба сказати. Потім переходять на пса, який іде вгору, опустивши голову, без жодного звуку.
— А от цей — молодець, — каже Дон Пако, кивнувши на пса, й зачиняє двері.
Дон Пако роками чекав, щоб хтось піднявся цими сходами без звуку. Мала б здогадатися, що це буде пес.
Лусія відмикає 5B, пропускає родину вперед і показує єдине, що важить: зсередини ці двері зачиняються, тільки якщо штовхнути їх стегном. Показує один раз, жваво. Йохан пробує плечем, і пес, що йде за ним, отримує дверима. Ніхто не постраждав. Бруно заходить із виглядом того, кого образила будівля, і хто не скаже ні слова.
— Тераса за завісою, — каже Лусія. — Код від Wi-Fi на холодильнику.
Вона зникає, телефон уже світиться в її руці.
Елін стає посеред вітальні й дивиться на диван. Дивиться так, як дивляться на біле, коли є дитина: довго й не кліпаючи. Потім дістає з валізи дорожній плед, розстеляє на весь диван і підтикає вздовж спинки, як ліжко. Йохан кладе зверху дві подушки замість баласту.
Міла ставить рибу на журнальний столик і відкриває. Сорок вісім фломастерів, кожен у своєму гнізді, розкладені за кольорами, як маленький оркестр.
— На диван не можна, — каже Елін.
— На диван не можна, — погоджується Міла голосом дівчинки, яка вже раніше з чимось погоджувалась.
Диван білий. Дитина маленька. Фломастерів сорок вісім. Я вмію рахувати, і мені це не подобається.
Бруно обертається тричі й лягає під віденським стільцем, поклавши морду на його коротку ніжку. Стілець нахиляється на товщину волосини. 5B перестає дихати, наскільки взагалі може дихати квартира: жодного скрипу в балках, жодного звуку в трубах.
Прибери морду з ніжки. Прибери морду з ніжки. Прибе…
Пес зітхає, і стілець осідає. 5B вирішує, що це вона втримала його рівно, і що про це нікому не треба знати.
Потім із шахти долинає гудіння ліфта, що їде вниз по когось іншого, і Бруно вже на ногах біля вхідних дверей, вуха приплюснуті, він пильнує єдине, чого боїться в цій будівлі.
Ну що ж. До цієї тварини я могла б прив'язатися.
П'ятниця, 19:40
Дорослим двері треба показати. Дитина знаходить їх сама.
Лусія ще вдень сказала, що тераса за завісою, але ні Йохан, ні Елін туди так і не дійшли. Увечері Міла сама відсуває завісу й виходить надвір. Там вечір лежить на терасі, низький і золотий: два стільці, столик, вазон із розмарином, дахи, що спускаються до колишнього річища, дзвіниці, ряд портових кранів. А за кранами смужка така тонка, ніби її провели олівцем по лінійці.
Міла зупиняється. Вона мовчить так довго, що Елін приходить подивитися, що сталося, і стає за нею.
— Це воно?
— Воно.
— Усе?
— Це край, — каже Елін. — Решта за ним.
Міла лізе на стілець, щоб бути ближче, і хапається за поруччя обома руками, як тримаються за щось надто важливе, щоб його загубити.
Вона дивиться на море. Воно, звісно, не моє. Але я дивлюся на нього найдовше.
Плитка зберегла тепло дня. Вітер перегортає розмарин. 5B не може їй сказати, що рада; вона рада так, як рада плитка, тепло й без причини, яку можна назвати.
О дев'ятій, у дверях спальні, Міла питає, де її фломастери.
— На столі, — каже Йохан.
— Я знаю, — каже Міла.
Мені не подобається, як вона це сказала.
Субота, 9:40
Плед висить на поруччі балкона, провітрюється, бо пахне собакою. У ванній уже деякий час шумить душ. Йохан із Бруно десь між п'ятим поверхом і вулицею, бо пес і чути не хоче про ліфт, а Йохан свистить на сходах, тонко й фальшиво, як він завжди робить, коли хвилюється. У вітальні Міла сама з рибою.
5B чує це першою: звук, якого її диван ще ніколи не видавав. Фломастер м'яко поскрипує по тканині, волого й рівно, від одного краю спинки до другого. Клац: Міла закриває ковпачок. Потім знімає його знову й домальовує над довгою лінією п'ять коротких рисочок знизу вгору.
Бірюзовий. Звісно, бірюзовий. З сорока восьми.
Біла лляна тканина вбирає чорнило миттєво, як промокашка.
Міла працює, затиснувши язика між зубами. Це забирає шість хвилин, і вона не поспішає. 5B не може зробити нічого, і лічить їх.
Коли Елін виходить із ванної в рушнику, Міла каже:
— Готово.
Елін дивиться. Мовчить рівно стільки, скільки триває один вдих. Потім каже, дуже спокійно, чоловікові, що на третьому поверсі з псом:
— Йохан.
Те, що відбувається далі, триває дві години й по-своєму є науковою роботою. Вологі серветки: лінія стає ширшою. Засіб для миття посуду на мокрій ганчірці: вона блідне й обростає хмаркою. За десять хвилин до одинадцятої Йохан повертається з хлібом, псом і пляшечкою спирту з аптеки на розі, і лінія зникає, а на її місці лишається німб завширшки з долоню. Зубна паста, потім лимон із сіллю, з відео. До полудня квартира пахне м'ятою, а диван лимоном, і лінія стала блідо-бірюзовою смугою завширшки з долоню, від краю до краю спинки.
П'ять маленьких штрихів над нею ніхто не тре. До того часу всі дивляться на смугу.
Міла, якій сказали не заважати, сидить на віденському стільці, ноги не сягають підлоги, й гойдає його на короткій ніжці, раз, двічі.
Не стілець. З диваном робіть що хочете. Не стілець.
Вона зупиняється. Сидить зовсім тихо, затиснувши в кулаку ковпачок бірюзового.
Субота, 18:00
Лусія приходить із пакетом, викликана опівдні дзвінком, у якому Йохан чотири рази вжив слово «інцидент». Вона стає перед диваном, склавши руки, і дивиться на пляму, потім на Йохана, потім на пляму. Йохан приготував промову в чотирьох дієслівних часах. Вона піднімає руку, і він застигає посеред теперішнього.
— Поговоримо, — каже вона. — Не сьогодні.
Вона кладе поруч зі смугою монету в один євро для масштабу й фотографує з трьох боків, як фотографують місце злочину. Потім іде до дверей тераси й робить четверте фото, здалека, із дверним отвором і, за ним, смужкою моря. Не каже навіщо. Йохан не питає.
Чотири. Я рахувала. Ніхто не сказав мені навіщо.
Вона пише власниці повідомлення просто посеред вітальні, не сідаючи, набирає одним пальцем. Це триває довго. Перший варіант видаляє.
Неділя, 8:15
Лусія повертається зі шматком господарського мила й бабусиним рецептом. Двадцять хвилин вона працює над смугою старою зубною щіткою, короткими рухами, навколішки на мозаїці, і смуга блідне. Трохи блідне й льон навколо.
Вона зупиняється й дістає телефон. Власниця відповіла ще вночі, о третій сорок, а Лусія побачила це тільки зараз.
— Що вона пише? — питає Йохан.
Лусія читає. Гортає вгору й вниз, що для такого короткого повідомлення не займає жодного часу.
— Питає, як дівчинка.
— А диван?
— Це все, що вона питає, — каже Лусія.
Ні слова про диван. Вона обирала цей диван сама. Я пам'ятаю ту весну.
Понеділок, 10:50
У понеділок униз теж ідуть сходами: у ліфт Бруно не сяде й тепер. Він іде першим, хвіст угору, пес на чолі процесії. Йохан слідом із валізою на плечі, щоб не давати дверям Дона Пако приводу для роздумів.
Міла остання. На килимку вона обертається й якийсь час дивиться на диван. Потім зачиняє двері поштовхом стегна, саме там, де Лусія показала їй у п'ятницю, і замок клацає з першого разу. Нікому більше з родини це не вдалось за всі вихідні.
Роза піднімається останнім прольотом пішки опівдні, однією рукою тримаючись за поруччя, окуляри гойдаються на шнурку. У вітальні вона зупиняється. Знімає окуляри, відпускає їх і дивиться на диван так, як дивиться на все: стільки, скільки потрібно.
З кишені фартуха дістає маленьку пляшечку й зважує в руці. Ховає назад.
Виходить на терасу, стоїть там хвилину й повертається. Трохи нахиляє голову набік. Потім підіймає з підлоги під віденським стільцем ковпачок, бірюзовий, дивиться на нього й кладе до кишені фартуха.
До першої квартира чиста. Рози вже немає. Диван такий білий, яким йому тепер і бути.
О пів на другу сонце дійде до дивана. Я не дивлюся. Просто хочу знати, чи буде на спинці щось видно, коли туди дійде сонце. Чи залишився слід.



