Квартира 5B на останньому поверсі чує їх раніше, ніж бачить: ліфт, голоси, колісця. Кожного гостя вона пам'ятає за тим, що він на ній лишив, і певна, що розуміє людей. Найбільше вона пишається підлогою у вітальні — старою мозаїкою, яку гості переступають, не дивлячись під ноги.
Чотири ночі, одна валіза. Валіза — перше, у чому 5B помилиться.
Середа, 16:40
О 16:52 Лусія відмикає двері, пропускає гостю вперед і показує головне: зсередини ці двері зачиняються, лише якщо штовхнути їх стегном. Показує двічі — куди саме штовхнути і з якою силою, — щоб гостя запам'ятала. Жінка (Ханна, судячи з телефону в руці Лусії) пробує сама. Замок клацає з першого разу. Лусія піднімає брову, а для Лусії це оплески.
Знову колісця по моїй підлозі. Дон Пако почув їх раніше, ніж ліфт її випустив.
Лусія розповідає про віконниці й кондиціонер («працює, якщо в пульті є батарейки»), коли в неї дзвенить телефон. Вона читає, прикривши рот великим пальцем. «Terraza?» — читає вголос, ні до кого. «О четвертій дванадцять ночі. І заради цього.» Вона виходить на терасу, фотографує два стільці й розмарин, повертається й друкує відповідь.
Одне слово. Колись вона писала мені цілі абзаци про штори.
Лусія йде о 17:20, телефон ще світиться в її руці.
Ханна розкриває валізу на підлозі у вітальні. Два светри. Складена ялинка заввишки шістдесят сантиметрів, загорнута в наволочку. Потім чотирнадцять скляних прикрас, кожна у своїй скрученій шкарпетці. Вона рахує їх уголос, мовою, якої 5B не знає, і вишиковує вздовж плінтуса.
Вона довго дивиться на мозаїку під ногами. 5B, яка роками чекала, що хтось отак зупиниться над її підлогою, затихає вся: ні скрипу, ні звуку в трубах. Потім Ханна приносить банний рушник, складає вчетверо, кладе посеред кімнати й ставить на нього ялинку.
Рушник. На моїй мозаїці. Не можу вирішити, мене образили чи вберегли.
Четвер, 13:10
О 7:10 під балконом проїжджає сміттєвоз, як щоранку відтоді, як 5B себе пам'ятає. Віконниці в спальні лишаються опущеними. О дев'ятій, о десятій, об одинадцятій.
Ханна виринає о пів на першу й іде з полотняною торбою. Повертається з мандаринами й плиткою турону, чистить мандарин однією довгою спіраллю (так, очевидно, робила все життя), і спіраль лягає на підвіконня. О десятій по першій вона відчиняє не ті двері: балкон, апельсинове дерево й кухня навпроти, де чоловік у фартуху махає їй лопаткою. Вона махає у відповідь мандарином. Тоді знаходить ті двері, що за завісою.
Тераса світла й холодна, як буває тут у грудні: сонце на обличчі, тінь на колінах. Ханна стоїть у дверях, доки двері не хитнуться назад до її стегна. Потім заходить і виходить із двома чашками кави. Одну ставить перед своїм стільцем. Другу перед другим.
Два стільці, дві чашки. Людей я читаю за тим, що вони лишають на мені, і ця проста. Хтось спізнюється.
Вона п'є свою. Друга чашка парує якийсь час і перестає. Ханна на неї не дивиться. Але й стілець не відсуває, і чашку не забирає. О другій виносить ялинку на руках, разом із рушником, і ставить на стіл. Вішає чотирнадцять прикрас. Гірлянду не вмикає: вилка висить на гілці, як хвіст.
О шостій сонце сідає за дзвіниці. Уздовж порту один за одним спалахують крани, червоні й білі.
О сьомій кухня навпроти наповнюється. Чоловік у фартуху заносить до столу ще два стільці, потім ще один. Діти бігають із кімнати в кімнату, хтось гукає «Iaia!», і запах смаженої риби з часником долітає аж на терасу. Вистрілює корок. Чоловік у фартуху помічає Ханну й підіймає келих через вулицю. Вона підіймає свою чашку.
О восьмій крізь стіну Дон Пако починає колядку на трубі. Він грає щочетверга — у серпневу спеку, у Фальяс, — і сьогоднішній Святвечір не виняток. 5B певна, що він заграв би й у кінець світу, якби той припав на четвер. На п'ятій ноті він фальшивить, як щороку.
Ханна сміється один раз, коротко, так сміються, коли забули, що можна. Дивиться на другий стілець, потім на стіну. Двічі стукає в неї кісточкою пальця.
Труба стихає. Пауза рівно настільки довга, щоб старий щось вирішив. Потім колядка починається знову, з початку, і фальшивить у тому самому місці.
Він робить це навмисне. Стільки років через одну стіну, і я готова заприсягтися.
Опівночі дзвонять усі дзвіниці відразу, і кухня навпроти висипає на балкон. Ханна ще на терасі, в обох светрах.
П'ятниця, 9:30
Різдвяного ранку в двері стукають. Двічі, кісточкою пальця.
Цей стук я знаю роками. Тільки досі він лунав з того боку стіни.
Ханна відчиняє. На майданчику нікого, за дверима 5A надто старанно гримить посуд, а на килимку стоїть тарілка із синьою облямівкою, накрита серветкою. Під серветкою шість пиріжків-півмісяців із бататом, ще теплих, присипаних цукром.
Два вона з'їдає стоячи в передпокої. Опівдні стукає в 5A з тією самою тарілкою, на якій лежать три мандарини й одна довга спіраль шкірки.
Дон Пако відчиняє не одразу. Спершу дивиться на її ноги — капці, жодних коліщат, — потім на мандарини.
«Bon Nadal», — каже він.
«Бон Надаль», — повторює вона, з наголосом не там.
Він показує на стіну, потім робить вигляд, що дме в трубу. Вона показує, як стукала. Обоє сміються на сходовому майданчику довше, ніж вимагає жарт.
Увечері Ханна нарешті вмикає гірлянду. Вилка-хвіст дотягується до розетки біля дверей тераси, і ялинка на столі світиться над дахами, дрібна й жовта. За стіною тихо: п'ятниця.
Гірлянда. Плитка під ялинкою тепла, як серпневим вечором. Тепер і в мене вогні, як у портових кранів, тільки ближче.
Неділя, 10:40
Останнього ранку вона виносить чашки о дев'ятій, обидві, як і в інші дні. Свою допиває стоячи. Другу бере, зважує в руці й повільно виливає в горщик із розмарином. Земля п'є мовчки.
Кава. З молоком. У мій розмарин.
Вона миє обидві чашки й ставить догори дном у сушарку, поруч. Складає ялинку в наволочку, прикраси в шкарпетки; рахує, поки кладе, виходить тринадцять. Рахує ще раз, утретє не береться й застібає валізу. Рушник вішає на поручень, складений утроє, краї вирівняні.
Тринадцять. У четвер я нарахувала чотирнадцять на ялинці. Я дивилася на крани.
О 10:52 вона зачиняє двері поштовхом стегна, уже без тренування. Ліфт уперше за весь тиждень їде вниз без зупинок.
Жодної зупинки між поверхами. Ніби я його попросила. Я не просила. Можливо, подумала.
Вівторок, 11:30
Роза піднімається останнім прольотом пішки, бо ліфт завис між четвертим і п'ятим, а чекати на нього вона перестала. Одна рука на поруччі, друга на коліні. Окуляри гойдаються на шнурку на кожній сходинці.
Вона обходить квартиру як завжди: вікна, ліжка, ванна, переступаючи плитку, що дзвенить, не дивлячись униз. Потім тераса. Вона зупиняється.
На розмарині на петельці з червоної нитки висить скляна пташка з відбитим дзьобом.
Роза знімає окуляри й відпускає їх на шнурок. Раз перевертає пташку, вдруге. Крізь відчинені двері бачить дві чашки догори дном у сушарці, поруч. Нюхає розмарин, і брови в неї трохи підіймаються, як щоразу, коли вона думає про гостей.
Тоді вішає пташку назад, на ту саму гілочку, каже рослині «Bueno» і йде міняти білизну.
Коробка. Для такого є коробка: верхня полиця, друга спальня. Для того коробка й існує.
До першої квартира чиста, а Роза пішла, зачинивши двері стегном, якому це вже не до вподоби. Тераса порожня, стіл голий, стільці там, де їх лишив вітер.
Розмарин досі пахне кавою. Мене ніхто не питав. Мушу визнати: так навіть краще.
