О 11:20 Лусія вставляє ключ у замок квартири 5B, і він зупиняється на півдорозі, наче наштовхнувся на руку з того боку.
Не рука. Ключ. У моєму замку з того боку стоїть ключ, і хтось його повернув.
Лусія, яка зустрічає всіх гостей 5B і проводжає кожного на виїзді з телефоном у руці, пробує ще раз. Той самий півоберт, та сама глуха зупинка. З її обличчя видно: увесь розклад на сьогодні щойно полетів шкереберть.
Виїзд був до одинадцятої. Нові гості приїдуть о четвертій. Між ними — три години, які квартирі потрібні, щоб знову стати чиїмось домом. І двері, які хтось замкнув зсередини.
Квартира 5B на останньому поверсі знає ці двері на слух і вважає, що так само знає людей. Вона пишається стелями, мозаїчною підлогою, терасою. Вона ображається на зачинені віконниці. З вівторка віконниці в спальні опущені вдень і вночі, а за ними зачинені двері спальні, і 5B так і не навчилася любити невідомість у власних кімнатах.
Понеділок, 15:10
Гостя звати Еміль, судячи з телефону в руці Лусії, і він забронював три ночі. Він їде нагору в ліфті мовчки й несе одну брезентову сумку без коліщат.
Без коліщат. Дон Пако схвалить. Дон Пако не схвалює нічого, тож це початок.
Лусія показує йому двері: зсередини вони зачиняються лише поштовхом стегна. Показує, куди й з якою силою. Він не пробує. «Повірю на слово», — каже він, і це перше, що він сказав, окрім «дякую».
Вона розповідає про кондиціонер («працює, якщо в пульті є батарейки»), коли він бере в неї пульт, відкриває кришку й кладе обидві батарейки поруч на стіл. Потім засуває кришку назад. Лусія вже багато років повторює цю фразу про батарейки, і для такого в неї репліки немає.
Він несе сумку до спальні й зачиняє за собою двері. Не сильно. Так зачиняють двері, за якими хтось спить.
Зачинені двері в моїй квартирі, а за ними чоловік із сумкою. Я дізнаюся. Я завжди дізнаюся.
Вівторок, 7:10
Сміттєвоз проїжджає під балконом, точно за розкладом. О 7:40 Еміль виходить і за сорок хвилин повертається з буханцем і пакетиком хамону. На балконі він тихо каже апельсиновому дереву «Buenos días», як чоловік, що вітається із сусідом, з яким ніколи не знайомили. Потім віконниці в спальні опускаються з довгим деренчанням і вже не піднімаються.
Десята ранку. Зимове сонце на всій вулиці й тераса, якої він не шукав. Це не неввічливість. Це гірше. Це байдужість.
Щовечора о десятій крізь двері спальні 5B чує, як він заводить годинник: клац, клац, клац. Двадцять два клацання. Вона лічить їх у понеділок, у вівторок, а в середу чекає, і вони не лунають.
Людина може забути раз. Люди взагалі забувають: на верхній полиці в мене стоїть ціла коробка речей, які гості забули за роки.
Четвер, 10:58
О 10:40 у ванній на хвилину відкривається кран. Потім по мозаїці йдуть черевики, не капці, і зупиняються в передпокої. О 10:52 у кишені Лусії дзижчить телефон: це повідомлення від нього; вона прочитає його вголос пізніше, двічі. О 10:58 у замку 5B двічі повертається ключ. Зсередини.
5B чекає звуку, який завжди буває далі. Кожен гість, що будь-коли виїздив, видає на цих дверях той самий звук: стегно об дерево, глухий удар, а потім ліфт. Цього разу удару немає. Кроки віддаляються від дверей, двері спальні зачиняються, не сильно, і квартира мовчить так, що цю тишу не прочитати.
Тепер, об 11:25, Лусія тричі стукає кісточкою пальця, а тоді долонею. Вона вимовляє його ім'я англійською, іспанською й валенсійською, яку береже для надзвичайних ситуацій і для мами.
Потім читає повідомлення вголос, до дверей. «Out by eleven. Thank you for everything.» Читає ще раз. «Це ввічливо, — каже вона дверям. — Чому воно таке ввічливе?»
Вона дзвонить йому. За дверима спальні телефон починає тремтіти на дерев'яній тумбочці, і звук біжить дошками, як маленька тваринка, що шукає вихід. Раз. Другий. На третьому дзвінку він уривається посеред дзижчання, а це, переконує себе 5B, буває, коли той, хто дзвонить, здається.
О 11:50 Роза піднімається останній проліт пішки, однією рукою тримаючись за поруччя, окуляри гойдаються на шнурку, у руці відро, яке нікуди поставити. Вона ставить його на верхню сходинку й сідає поруч. Дивиться на двері так, як дивиться на пляму: не чи відіпреться, а скільки тертиме.
— Він пішов?
— Його сумка там.
— Звідки ти знаєш?
— Не знаю, — каже Лусія.
Четвер, 12:10
У стіні починають співати труби. Хтось відкрив кран, і він ллється рівно хвилину. Лусія притуляє вухо до дверей, і все її тіло завмирає. «Він там», — каже вона. Б'є долонею по дереву й кричить його ім'я. Вода стихає.
— Це Пако, — каже Роза зі сходинки. — Той самий стояк.
— Пако ще ніколи в житті не відкривав кран до першої.
Труби — одна труба. Кран у 5A співає в моїй стіні так, наче він мій. Я мала б відрізнити. Я завжди могла відрізнити.
О 12:40 Лусія пише власниці, стоячи на майданчику, і відповідь приходить, ще поки вона не опустила телефон. Одне слово. Вона повертає екран до Рози, яка читає його без окулярів. «¿Cerrajero?»
— Уже викликала, — каже Лусія. — На другу.
На її телефоні з одинадцятої світиться тікет: прибирання 5B до 15:00. Вона кладе телефон екраном донизу на сходинку.
О 12:55 ліфт гуде, піднімається й відчиняє двері на порожній майданчик. Ніхто не виходить. Двері стоять, наче хтось передумав, потім зачиняються, і ліфт їде вниз. О 13:20 він робить те саме ще раз.
— Хтось викликає його знизу, — каже Лусія.
Роза мовчить і знімає окуляри.
Це не я. Хочу, щоб це записали, цього разу. Ніхто нічого не записує.
Четвер, 14:05
Слюсар молодий і пахне холодним повітрям та цигарками. Він стає навколішки біля дверей із пласким кейсом, і 5B відчуває це в замку: тонке лоскотання глибоко всередині, як волосинка в горлі. О 14:11 ключ з того боку відпадає й падає на мозаїку з дзвоном, який проходить крізь усю квартиру. Ніхто його не підхопив. Ніхто його не тримав.
Двері відчиняються досередини, і вперше за кілька годин світло з майданчика падає в передпокій.
Лусія заходить першою. Вона переходить мозаїку так, ніби та може тріснути. «Еміль?» Її рука лягає на ручку спальні, яка опускається так, як опускається рука, що ще не вирішила.
Я можу терпіти гостя, якого не розумію. Але не двері, крізь які не бачу. Кроки, вода, рука на ручці: більше мені нічого не дано. Скажіть, чого ви торкаєтесь.
Двері відчиняються. Чотири кроки. Пауза. На ліжко ніщо не осідає.
Ліжко застелене так туго, ніби в ньому ніхто не спав. Сумки немає. На подушці лежить годинник, зупинений на десятій із чимось, а поруч, рівно, як ґудзики, дві батарейки з пульта.
Лусія обходить кімнату. Відчиняє шафу, порожню. Заглядає під ліжко. Тоді стоїть посеред спальні й дивиться на годинник, не торкаючись його.
Порожньо. Ключ у моєму замку з мого боку, а в мені нікого. Я лічила кожен крок. Одного я не почула.
Роза ставить відро, піднімає віконниці з пилом трьох днів і деренчанням, яке прокочується через усю квартиру, і відчиняє вікно: кімнату три дні не провітрювали. Холодне повітря несе запах апельсинів, дизеля й кави з кафе внизу, і вперше з вівторка 5B чує всю вулицю.
Лусія довго стоїть біля вікна з телефоном у руці, перш ніж написати власниці.
О 15:40 на майданчику вона говорить у слухавку: «Сьогодні — в іншу квартиру. Так, тільки на одну ніч».
Четвер, 20:00
Роза йде о шостій, зачиняючи двері стегном. Батарейки вона вставила назад у пульт. Лусія пішла раніше, з ключем, що впав на підлогу, і з годинником у кишені, не сказавши нічого нікому на сходах. Нові гості сьогодні ночують в іншому місці. Відра немає. Мозаїка чиста.
Віконниці в спальні підняті, вікно відчинене. На терасі, на холоді, скляна пташка повертається на чверть на червоній нитці. Ніхто не вийшов подивитися.
О восьмій крізь стіну Дон Пако починає грати. Це четвер. Це не колядка, і він не фальшивить на п'ятій ноті.
Завтра о сьомій десять, як щоранку, проїде сміттєвоз. Тепер я чутиму всю вулицю. Десь у трубах біжить вода, рівно хвилину, і я не питаю, хто відкрив кран.
